Химери

Химери-хмари розітнули небо

Й дощем-сльозами долі пролились.

От недолугі – думають, так треба.

Або згадали, що було колись.

                                                                        

Думки-химери розітнули мозок

І потонули в потойбічнім сні.

Попри осінній, безпросвітний морок

Вони воскреснуть знову навесні.

Химера-осінь розітнула серце

Пекучим болем глибоко в душі.

І знову туга – туги мегагерци

Як крига, скресли. Знов пишу вірші.

Без п`ятнадцяти осінь…

Без п`ятнадцяти осінь… Чудова пора,
Намагнічена сонцем спекотним.
Знов не хоче до школи пуста дітвора,
Заколисана сном безтурботним.

Без п`ятнадцяти осінь… Коротшають дні,
Стають довшими місячні ночі.
Почуття линуть знову щемливо-складні.
Знов на мокрому місці очі.

Без п`ятнадцяти осінь… Примхлива пора,
Час спитати у неї – що ж далі?
Але сенс? Відповість, що життя то гра,
Рух вперед і лише по спіралі.

А якби був інакшим, спонтанним той рух?
Щоб вперед і щоб дух забило,
Через терни щоб дертись і гори розрух,
Щоб в кінці з головою накрило?

На той світ же ж з собою речей не візьмеш,
Тільки спогади, настрої, миті,
Почуття – лише ті, що не мають меж,
До людей, найрідніших в світі…

Як пахне серпень маминим теплом,

Солодкими смачними пирогами!

Спасівка-яблунька шепоче під вікном.

Так це ж матуся розмовляє снами!

«Дивися, доню, бо життя – як мить,

Один раз кліпнеш – і воно позаду.

То ж постарайся після себе залишить

Щось для душі. Те, що дає розраду».

Стараюсь, мамо, от – вірші пишу,

Плету собі рядочок за рядочком.

Як люди всі, молюся і грішу.

Як мами всі, обожнюю синочків.

«Ти гарно пишеш, - мама шелестить,

Та дуже сумно, всі вірші з журбою».

Самі ж казали, що життя – то мить,

А вас роками вже нема зі мною…

Візьму я крила в ранньої зорі

Візьму я крила в ранньої зорі
Й переселюся на самий край моря.
Щоб тільки сонце бачити вгорі.
Подалі від нещасть, скорботи й горя.

Візьму з собою спогадів рядно
Й молитву щиру, що зліта до неба,
Грошей мені в тім краю все одно
В любій валюті – та не буде треба.

А спогади – це найдорожча річ,
Це те, що в серці є і не вмирає.
І на душі яка б не стала ніч –
Та спогад її тішить й зігріває.

Молитва ж – це вже просто друге Я:
Моя це сутність і моя опора.
Така ж важлива ще мені сім’я
І не сліпа Всевишньому покора.

То ж Богові я щиро помолюсь
Під ранньою зорею на край неба
І десь в світах росою загублюсь.
А ви… Ви кличте, коли буде треба)

Коли сум нишпорить по пам’яті скрижалях,

Перевертаючи уявлення про спокій,

Перед очима все життя - в деталях, 

Уживане, як коврик в передпокій.

"Уживане" не з змістом ширпотребу,
А лиш таке, що дуже попит має.
Бо всім від тебе щось-колись та треба,
І часом так, що аж дашок зриває.

Так часом хочеться послати всіх подалі
Й зануритись в розумну добру книжку.
Або щосили натиснути на педалі,
Або принишкнути тихесенько у ліжку.

Так хочеться... та хто ж тебе спитає?
На те він коврик, щоб його торкати.
Ну вже нехай, рознахабніла зграє,
Та ноги хоч не треба витирати.