Без п`ятнадцяти осінь…

Без п`ятнадцяти осінь… Чудова пора,
Намагнічена сонцем спекотним.
Знов не хоче до школи пуста дітвора,
Заколисана сном безтурботним.

Без п`ятнадцяти осінь… Коротшають дні,
Стають довшими місячні ночі.
Почуття линуть знову щемливо-складні.
Знов на мокрому місці очі.

Без п`ятнадцяти осінь… Примхлива пора,
Час спитати у неї – що ж далі?
Але сенс? Відповість, що життя то гра,
Рух вперед і лише по спіралі.

А якби був інакшим, спонтанним той рух?
Щоб вперед і щоб дух забило,
Через терни щоб дертись і гори розрух,
Щоб в кінці з головою накрило?

На той світ же ж з собою речей не візьмеш,
Тільки спогади, настрої, миті,
Почуття – лише ті, що не мають меж,
До людей, найрідніших в світі…

Як пахне серпень маминим теплом,

Солодкими смачними пирогами!

Спасівка-яблунька шепоче під вікном.

Так це ж матуся розмовляє снами!

«Дивися, доню, бо життя – як мить,

Один раз кліпнеш – і воно позаду.

То ж постарайся після себе залишить

Щось для душі. Те, що дає розраду».

Стараюсь, мамо, от – вірші пишу,

Плету собі рядочок за рядочком.

Як люди всі, молюся і грішу.

Як мами всі, обожнюю синочків.

«Ти гарно пишеш, - мама шелестить,

Та дуже сумно, всі вірші з журбою».

Самі ж казали, що життя – то мить,

А вас роками вже нема зі мною…