Не підсковзніться ви на безкінечності,

Бо впасти можете в чиїсь чужі світи,

Чи потонути в морі безсердечності

Й до берега надії не дійти.

 

 А може, навпаки – сміливо ковзайтесь.

Хтозна, де безкінечності кінець.

Чи де початок? Головне, не повзайте,

Навіть коли порожній гаманець.

 

Знайдіть себе серед зірок галактики,

Простуючи крізь біль і каяття,

Й зберіть докупи кольорові клаптики,

Що так і називаються – життя)

04.12.20

осінь

 

Сумую...

 

Матусю, ви так близько й так далеко…

Коли у снах приходите вночі,

То знаю - десь чатує небезпека,

Й молюся тихо, у тіні свічі.

А ви легенько, зовсім непомітно

Торкаєтеся смутком до грудей,

Й сльоза прозора , солоно й самітно,

Викочується нишком із очей.

Весь світ переді мною застилає,

Сповідуючи про життя межу,

А вас зі мною знов нема, немає,

Тільки у снах назустріч вам біжу…

Лілейники

Просто квіти

Різні люди п`ють різну каву

Різні люди п`ють різну каву

Й залишають свій післясмак.
Хтось божественний, хтось – отраву.
Так цікаво… Як зодіак…

Я міцну п`ю й щоб півгорнятя,
Й щоб крутий гіркий кип`яток.
Скільки вип`ю?.. Та без поняття,
Щоби тиск не скакав до зірок.

В нас є вираз «прийди на каву».
Що він значить? Ніхто не зна.
Часом дуже самій цікаво:
Голубці то чи келих вина?

Незбагненні ми, українці,
Незбагненніші ще – дівоньки.
Сидимо собі по краплинці –
Під очима ж уранці – баньки.

То все жарти. Якщо серйозно :
Кава - лакмусу папірець.
Зразу ж виявить віртуозно,
Хто є друг, хто – брехні взірець.

То ж не пийте ви з ким попало
Богом вигаданий напій.
Потім вийняти важко жало
З вщент зруйнованих трунком мрій.

 

Старі листи

Старі листи – чиїсь німі життя,

Навіки закарбовані в папері.

Двозначні  викликають почуття ,

Ніби в минуле відкриваєш двері.

Пожовклі, вщент зачитані листки,

Чийсь просто день, а може – таємниця,

Що рясно проступає крізь рядки,

Та з плином часу - в мороку в`язниці.

Так шкода, що не пишемо листи,

Що перейшли на лайки і на смайли.

Що розповіді – це якісь пости,

А все життя розкладене у файли.

Старі листи – чиїсь німі життя,

Що увібрали запах, сльози, дотик

Людей, що відійшли у небуття,

А нам лишили пам`яті наркотик…

Господь нам видав тіло напрокат

Господь нам видав тіло напрокат,

Вселивши в нього вічну грішну душу.

Тож я собі суддя і адвокат.

І вибрати між пеклом й раєм мушу.

Ні, вибір той направить лише Бог,

Та мушу знати, по якій дорозі,

Крізь які гірки злетів-перемог

Чи темну прірву стану на порозі.

З роками усвідомлюєш весь шлейф

Густих гріхів, що тягнуть геть донизу,

Лихих думок, що залягають в дрейф,

Як лиш відчують свого «жанру» кризу.

З роками розумієш – не дано

Змінити ні минуле, ні майбутнє,

Але є шанс не гепнутись на дно

Й зробити у житті іще щось  путнє.

Давайте не тягнутись до зірок,

Вони холодні і вони не плачуть.

Про милосердя ми затямимо урок:

Роби добро – і небеса віддячать.

П.С. Роби добро – і втікай

Заварю собі кави міцної

Заварю собі кави міцної,

Візьму в руки затишне горня

Й зі смаком її нотки гіркої

Напростую думки навмання.

Про повітря ранкове і чисте,

Що смакує в відкрите вікно.

Про вишневе задумане листя,

Шелестить щось тихенько воно.

Про духмяні насичені квіти,

Веселково-казковий розмай.

А що в серці? Дорослі вже діти

Й жага жити, що б`є через край.

Ми всі у черзі відійти за обрії

Ми всі у черзі відійти за обрії,

До сяючих незвіданих зірок.

І кожен з нас для Господа є обраним,

А відстань в інший вимір – лише крок.

Ми всі у черзі – з сповитку до фінішу,

І черга ця – невидимий ланцюг.

І переступимо межу, найвірогідніше,

Наповнивши духовним свій бордюг.

Не знаєм, хто за нами й хто попереду,

Й коли переступити нам дано. 

У літній дощ чи у морозну середу,

Чи коли сонечко заграє у вікно.

Спогади

Згадалось, як колись вчителювала,

Недовго зовсім, із десяток літ.

Один лиш клас під керівництвом мала,

Та лишив в серці неповторний слід.

Такі всі різні і такі чудові

Були мої маленькі дітлахи.

Десь неслухняні, часом гонорові,

Але без хитромудрої пихи.

Вже моїм класним діткам ледь за тридцять,

Маляток вже виховують самі,

Та їхня усмішка і досі мені сниться

На тлі вікон, що дотепер німі.

Любила всіх однаково, любов`ю                      

Не материнською, бо мама – то святе.

Своєю, іншою, тендітною до болю,

Так, як зуміла – діло ж непросте.

Тепер це знаю. Крізь десятки років

Солодка ноша ця і досі у душі.

І буде там. Я думаю, допоки

Ще серце б`ється, вічний наш рушій.

Весна

Квіточка)

Що в імені мені моїм?..

Що в імені мені моїм?.. Весь світ,

З дитинства раннього і по останній подих,

Промінчик сонця та вишневий цвіт,

Грайливий зайчик у сріблястих водах.

Що в імені мені моїм?.. Та все.

Матусин сміх й тугий батьківський пасок.

Мокрюще від дощу сіре шосе,

Й ми справжні - бо тоді іще без масок.

Що в імені мені моїм?..  Казки,

Чудові, добрі, як моя бабуся.

І старий цвинтар –  там я залюбки

Згрібала листя зі своїм дідусем.

Що в імені мені моїм?..  Життя,

Що прожила і те, що треба жити.

І поки чую ще серцебиття,

Сім`ю всім серцем буду я любити.

Бо в імені мені моїм – сини,

Безмежна радість і моя утіха.

І мій коханий – не без сивини,

Та помовчу, бо щастя ходить тихо.

Ще в імені мені моїм – сестер

Незмінна поміч і душі розрада.

Ми - як одне-єдине. Дотепер

Не чули ні про сварки, ні про зради.

Що в імені мені моїм?..  Це спів.

Танюша, Таня, Танічка, Тетянка.

Він мало з розуму мене не звів:

Звучить так гарно – без цілунку п`янко.

Котя

Всевишній лиш знає і я

Така моя доля… Яка моя доля?

Всевишній лиш знає і я.

Він дні записав мої з власної волі,

А решта – турбота моя.

Бог дні записав - скільки маєм прожити,

Та як – вибираєм самі.

Чи жити і скніти, чи жити й творити,

Чи душу згубити в ярмі.

Він вибір нам дав – чи життя марнувати,

Чи множити в світі добро.

Чи слід по собі на Землі залишати,

Чи вмерти під знаком «зеро».

Задумайтесь, люди, бо часу так мало,

Світ котиться геть в тарарам.

Відкиньте убік біль й нудьги покривало,

Впустіть запашний фіміам.

Я почекаю. На земній осі

Часом здається, всі печалі світу
Вмостились зручно у моїй душі,
І не питаючись, без дозволу, без звіту
Собі викочуються тихо у вірші.

Печалі-туги, ну чого вам треба?
Пийніть кавусі, з`їжте круасан,
А потім усміхніться на півнеба
Й, як їжачок, ідіть собі в туман.

Там у сріблястих росах погуляйте,
Забудьте негаразди світу всі
Й веселкою рясною повертайте.
Я почекаю. На земній осі.

Барбариси

Сусіди