Химери-хмари розітнули небо
Й дощем-сльозами долі пролились.
От недолугі – думають, так треба.
Або згадали, що було колись.
Думки-химери розітнули мозок
І потонули в потойбічнім сні.
Попри осінній, безпросвітний морок
Вони воскреснуть знову навесні.
Химера-осінь розітнула серце
Пекучим болем глибоко в душі.
І знову туга – туги мегагерци
Як крига, скресли. Знов пишу вірші.
