Моя радість

Химери

Химери-хмари розітнули небо

Й дощем-сльозами долі пролились.

От недолугі – думають, так треба.

Або згадали, що було колись.

                                                                        

Думки-химери розітнули мозок

І потонули в потойбічнім сні.

Попри осінній, безпросвітний морок

Вони воскреснуть знову навесні.

Химера-осінь розітнула серце

Пекучим болем глибоко в душі.

І знову туга – туги мегагерци

Як крига, скресли. Знов пишу вірші.

Без п`ятнадцяти осінь…

Без п`ятнадцяти осінь… Чудова пора,
Намагнічена сонцем спекотним.
Знов не хоче до школи пуста дітвора,
Заколисана сном безтурботним.

Без п`ятнадцяти осінь… Коротшають дні,
Стають довшими місячні ночі.
Почуття линуть знову щемливо-складні.
Знов на мокрому місці очі.

Без п`ятнадцяти осінь… Примхлива пора,
Час спитати у неї – що ж далі?
Але сенс? Відповість, що життя то гра,
Рух вперед і лише по спіралі.

А якби був інакшим, спонтанним той рух?
Щоб вперед і щоб дух забило,
Через терни щоб дертись і гори розрух,
Щоб в кінці з головою накрило?

На той світ же ж з собою речей не візьмеш,
Тільки спогади, настрої, миті,
Почуття – лише ті, що не мають меж,
До людей, найрідніших в світі…