Ми всі у черзі відійти за обрії

Ми всі у черзі відійти за обрії,

До сяючих незвіданих зірок.

І кожен з нас для Господа є обраним,

А відстань в інший вимір – лише крок.

Ми всі у черзі – з сповитку до фінішу,

І черга ця – невидимий ланцюг.

І переступимо межу, найвірогідніше,

Наповнивши духовним свій бордюг.

Не знаєм, хто за нами й хто попереду,

Й коли переступити нам дано. 

У літній дощ чи у морозну середу,

Чи коли сонечко заграє у вікно.

Спогади

Згадалось, як колись вчителювала,

Недовго зовсім, із десяток літ.

Один лиш клас під керівництвом мала,

Та лишив в серці неповторний слід.

Такі всі різні і такі чудові

Були мої маленькі дітлахи.

Десь неслухняні, часом гонорові,

Але без хитромудрої пихи.

Вже моїм класним діткам ледь за тридцять,

Маляток вже виховують самі,

Та їхня усмішка і досі мені сниться

На тлі вікон, що дотепер німі.

Любила всіх однаково, любов`ю                      

Не материнською, бо мама – то святе.

Своєю, іншою, тендітною до болю,

Так, як зуміла – діло ж непросте.

Тепер це знаю. Крізь десятки років

Солодка ноша ця і досі у душі.

І буде там. Я думаю, допоки

Ще серце б`ється, вічний наш рушій.

Весна